Багатьох цікавить тема апокаліптичних історій, можна навести кілька причин, чому нас тягне до них. Це не просто про вибухи чи зомбі, а про щось глибше у нас самих, пише WomanEL.
Перше, що спадає на думку, — це наші страхи. У житті завжди є щось, що нас лякає: чи то війна, чи просто думка, що все може піти не за планом. Історії про кінець світу — це як безпечний спосіб подивитися на ці страхи збоку.
Просто уявіть чи згадайте: ви сидите у кінотеатрі, їсте попкорн, а на екрані фільм, де все руйнується. Вам страшно і цікаво, але водночас комфортно, бо це не в реальності відбувається. Такі сюжети дозволяють нам «прожити» найгірше, не виходячи зі затишної зони. Психологи навіть кажуть, що це своєрідна терапія — ми ніби готуємося до того, що може статися, але без реального ризику, хоча час зараз такий бентежний, що можна всього очікувати у цьому сумбурному світі.
У цих історіях часто є момент, коли старе суспільство розвалюється, а герої отримують шанс побудувати щось нове. Це про надію, хоч і звучить дивно. Ми дивимося на персонажів, які виживають, борються, знаходять сенс навіть у хаосі, і ми задумуємося: «Може, і я б зміг (-ла)». Це надихає, особливо коли в реальному житті здається, що все застрягло.
До речі, є ще одне — нам подобається відчувати себе розумнішими за інших. У таких апокаліпсисах часто показують, як люди не вірять у загрозу, поки не стає запізно. А ми, сидячи вдома, думаємо: «Та я б відразу зрозумів (-ла), що треба запастися їжею чи тікати». Це ніби грає на нашому бажанні бути готовими, контролювати ситуацію, коли все навколо втрачає контроль.
Крім того, часто апокаліптичні сюжети показують, як люди об’єднуються, всі стають командою заради виживання. Це відгукується у нас, бо десь глибоко ми хочемо вірити, що в критичний момент людяність переможе. От наприклад, у «Ходячі мерці» не самі зомбі тримають увагу, а те, як герої стають сім’єю, хоча спочатку були чужими.
Звичайно, багато хто відчуває адреналін від побаченого на екрані. Кінець світу — це завжди екшен, напруга, невідомість. Ми любимо, коли серце б’ється швидше, коли не знаєш, хто виживе, а хто ні. Це як американські гірки: страшно, але отримуємо кайф, так мовити.
То що це говорить про нас? Думаю, що ми любимо ці історії, тому що вони — дзеркало. У них наші страхи — що світ крихкий і все може в один момент зруйнуватися. Але й наші надії — що навіть у темряві ми знайдемо світло, чи то через силу, чи через інших людей. Це про те, як ми шукаємо сенс, навіть коли здається, що його нема. І, може, трохи про те, що нам подобається уявляти себе героями, які не здаються.
Також рекомендуємо до перегляду 10 вражаючих фільмів про кінець світу.