Зараз у суспільстві формується запит на вітчизняний продукт, а українське кіно знаходиться на піку свого історичного розвитку. Звичайно, розвиток кіно неможливий без талановитих режисерів, які б його створювали. Щоб перерахувати їх усіх — знадобиться не одна стаття. Тому сьогодні у центрі уваги WomanEL 5 українських режисерів, яких можна сміливо зарахувати до найбільш перспективних молодих творців.
Дмитро Сухолиткий-Собчук
Фільмографія:
- «Штангіст» (2018).
- «Памфір» (2022).
Дмитро Сухолиткий-Собчук народився 23 березня 1983 року в місті Умань. Закінчив Чернівецький політехнічний технікум за фахом архітектор. Працював художником в кінотеатрі, оператором на телебаченні, ведучим на радіо.
Також закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, за спеціальністю режисура художнього фільму, майстерня Михайла Іллєнка.
Фільми режисера є учасниками понад 20 міжнародних кінофестивалів. У 2010 році Дмитро був учасником Міжнародного воркшопу документальних фільмів Dragon Forum у Києві з проектом повнометражного документального фільму «Красна Маланка».
Сценарій короткометражного фільму «Борода» став переможцем Всеукраїнського конкурсу Коронація слова 2011 та сценарного конкурсу кінофестивалю «Відкрита ніч».
Його короткий метр «Штангіст» мав гарну фестивальну історію, а особистий проєкт перетворився на платформу з навчання сценарної майстерності.
Один із найкращих фільмів сучасного українського кіно «Памфір» для Дмитра став повнометражним ігровим дебютом.
Максим Наконечний
Фільмографія:
- «Невидима» (2017).
- «Новий рік у сімейному колі» (2018).
- «Бачення метелика» (2022).
Максим Наконечний народився 19 жовтня 1990 року в Одесі. Навчався в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого.
Працював над багатьма телевізійними проєктами, є співзасновником кінопродукційної компанії «Табор», яка виробляє документальні та ігрові фільми, театральні постановки, комерційну та соціальну рекламу.
Був учасником майстерень B2B Doc, IDFAcademy, Eurodoc, Torino Film Lab. Його роботи демонструвались на кінофестивалях «Festival dei Popoli», «Молодість», «Відкрита ніч», «Бруківка» та ін.
Продюсерська робота Максима — фільм «Цей дощ ніколи не скінчиться», знятий режисеркою Аліною Горловою, 2020 року переміг на фестивалі «Festival dei Popoli» у Флоренції в номінації «За найкращий повнометражний фільм» (Best Feature-length film).
Прем’єра його повнометражного дебюту Бачення метелика відбулась у 2022 році в Каннах у конкурсній програмі «Особливий погляд».
Наріман Алієв
Фільмографія:
- «Повернутись зі світанком» (2013).
- «Тебе кохаю» (2014).
- «Чорний» (2014).
- «Без тебе» (2016).
- «Додому» (2019).
Наріман Алієв народився у 1992 році в селі Петрівка Красногвардійського району. У 2013 році отримав диплом бакалавра в Інституті екранних мистецтв, а у 2014 році вже мав ступінь спеціаліста з режисури телебачення у КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого.
Молодий кримськотатарський режисер, автор короткометражної трилогії «Кримські історії». Його фільм «Без тебе» був представлений у рамках програми «Generation 14+» 66-го Берлінського кінофестивалю.
Свою важливість у кіноіндустрії режисер відчув після успішного фільму «Додому», який відібрали на конкурс «Особливий погляд» 72-го Каннського міжнародного фестивалю.
Повнометражний дебют Нарімана був дуже тепло прийнятий у західному світі. «Додому» включили до списків номінантів одразу двох найпрестижніших премій світу — «Оскар» та «Золотий глобус».
У своїх роботах український режисер досліджує тему сімейних взаємин, традицій та побуту кримських татар. Творець зворушливих, авторських фільмів-висловлювань, що розкриває важливі та загальнолюдські теми
Мирослав Слабошпицький
Фільмографія:
- «Жах» (2006).
- «Діагноз» (2009).
- «Глухота» (2010).
- «Ядерні відходи» (2012).
- «Плем’я» (2014).
- «Люксембург» (2019).
Мирослав Слабошпицький народився в сім’ї українського літературознавця і письменника Михайла Слабошпицького. Після навчання в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення він встиг попрацювати репортером кримінальної хроніки та писав сценарії для кіно та телебачення.
Вже у 26 років Мирослав став членом Національної спілки кінематографістів України. Перший короткометражний фільм Інцидент, який він зняв, взяв участь у конкурсній програмі 25 фестивалів у 17 країнах.
Його короткометражні роботи «Глухота” та «Діагноз» були номіновані на премію «Золотий ведмідь» Берлінського кінофестивалю, а короткометражка «Ядерні відходи отримала премію «Золотий леопард» на МКФ у Локарно.
Перший повнометражний фільм Мирослава Слабошпицького після повернення режисера в Україну з початком україно-російської війни – «Плем’я». Його було показано у 2014 році в програмі «Тижня критики» на МКФ у Каннах.
Унікальна для світового кіно стрічка, всі діалоги в якій ведуться на мові глухонімих, отримала понад 30 нагород на різних фестивалях. До того ж, за результатами опитування Довженко-Центру разом зі Спілкою кінокритиків України цей фільм зайняв четверту сходинку у рейтингу «100 найкращих українських фільмів».
Антоніо Лукіч
Фільмографія:
- «Мої думки тихі» (2019).
- «Королі палат» (2019).
- «Секс, інста і ЗНО» (2020).
- «Люксембург, Люксембург» (2022).
Антоніо Лукіч народився 1992 року в Ужгороді. У 2011–2015 роках навчався в Київському національному університеті імені Карпенка-Карого (КНУТКТ). Отримав диплом бакалавра за спеціальністю режисер, майстерня Володимира Оселедчика.
Перший фільм Антоніо Лукіча «Риби озера Байкал», який вийшов 2014 року, отримав нагороду за найкращий документальний фільм на міжнародному фестивалі CineRail в Парижі.
Влітку 2019 року на Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах на великі екрани вийшов перший повнометражний дебют Антоніо — фільм «Мої думки тихі».
Другий фільм режисера Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург» став подією в культурному житті країни та лідером українського кінопрокату. Команда проїхала з промотуром країну від північного сходу до крайнього заходу.
Враховуючи, в яких економічних, соціальних та політичних умовах нашим режисерам часто доводиться працювати, можна лише позаздрити такій відданості ідеї та подякувати за важливий внесок у розвиток української культури.
Вони цілком розуміють, що роблять — тобто мають розум і вміння й таким чином тримають сучасність за бороду.
Раніше ми писали про головні скарби української індустріальної сцени.