Українська культура здавна відображала ідентичність нашого народу. Пам’ять про наше коріння, дух та силу рідної землі закодована у піснях, картинах, художніх творах та, звичайно, у кіно. Окремою течією вітчизняного кінематографу стало поетичне кіно. Про 5 кращих фільмів цього напрямку, які варто переглянути, розповідає WomanEL.
Державним свято українського кіно стало у 1996 році, а от історія нашого кінематографа розпочалась ще у далекому 1869 році у Харкові. Тоді режисер Альфред Федецький зняв кілька хронік. Один зі знятих фільмів був продемонстрований в Харківському оперному театрі.
Українське поетичне кіно виникло після виходу «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова. На передній план виходить візуальна виразність, а іноді й сюрреалізм, підкреслений етнографічним та ландшафтним антуражем західної України.
«Земля» (Олександр Довженко, 1930)
Один із найгучніших фільмівОлександра Довженка. Його визнали шедевром світового кіномистецтва. Світові критики називали Довженка «Гомером кінематографа», тоді як у Радянському Союзі стрічка була заборонена до 1958 року.
Довженко першим у світовому кіно висловив світогляд, який якісно відрізняється від усього зображуваного раніше. Це світогляд нації хліборобів, поетизація природи і праці.
Стрічка розповідає про важкий етап колективізації, створення колгоспів та класову ворожнечу, розкуркулення наприкінці 20-х років.
«Тіні забутих предків» (Сергій Параджанов, 1965)
Українська версія трагічної історії про Ромео і Джульєтту за повістю Михайла Коцюбинського є досі однією з найвизначніших і найзнаніших у світі українських стрічок. Гарвардський університет навіть додав її до списку фільмів, обов’язкових для перегляду претендентами на кандидатський ступінь у кінознавстві.
Десятки років ворогують два давніх гуцульських сімейних клани. Але серед озлобленості й помсти зароджується чиста і світла любов молодих паростків цих великих родин — Івана та Марічки. Багато випробувань доведеться подолати коханим, перш ніж поєднаються їхні серця.
Сергій Параджанов передав атмосферу Карпат, фольклористику Гуцульщини, її звичаї, обряди, вірування та містику. Для цього він довго досліджував місцевих жителів та сам поринув у самобутність краю.
Фільм став новаторським і заклав основи поетичного кіно, а вже скоро перетворився на символ боротьби дисидентського руху.
«Камінний хрест» (Леонід Осика, 1968)
Екранізація двох новел класика української літератури Василя Стефаника, що актуальна й досі. Режисер об’єднав твори «Камінний хрест» та «Злодій». Тим самим йому вдалося поєднати і моральні погляди галицьких селян, і їх тяжке соціальне становище, що змушувало масово покидати рідні землі.
Трагічна доля селянина Івана Дідуха, який в пошуках легкого хлібу та кращої долі вирішує перетягнути родину в Канаду. Вже перед самим від’їздом Іван разом із односельцями іде хресним ходом і відвідує церкву.
Слова церковної відправи звучать тут як спів за упокій Івана, а підвода з його пожитками схожа на труну. Родина вирушає з Іваном, він зникає за обрієм, а камінний хрест лишається нагадуванням про нього. Завдяки своїй візуальній виразності стрічка стала однією з емблематичних робіт українського кіно 1960-х років.
«Білий птах з чорною ознакою» (Юрій Іллєнко, 1971)
Фільм варто подивитися не лише через проникливий сюжет, який зібрав численні нагороди на кінофестивалях, а й тому, що тут вперше дебютує Богдан Ступка як актор кіно. Досить революційне для свого часу кіно.
Юрій Іллєнко ризикнув власною поетичною кіномовою заговорити про драматичні події нещодавнього минулого — боротьбу за утвердження соціалізму на західноукраїнських землях перед Другою світовою й одразу після неї.
Стрічка розповідає історію української сім’ї, яка живе на Буковині, поблизу румунського кордону. Багатодітний батько має синів, які грають у сільському ансамблі, проте доля розводить їхні шляхи.
Петро примкнув до червоногвардійців, Орест подався до УПА, молодший Богдан залишився вдома. Але їхні шляхи переплітаються то в коханні, то в горах зі зброєю в руках.
«Вавилон ХХ» (Іван Миколайчук, 1979 рік)
Одна з найкращих ролей Івана Миколайчука, естетичного символа українського поетичного кіно, який виступив і режисером фільму. У центрі оповіді – декілька днів життя звичайного подільського села з незвичайною назвою Вавилон.
Сам Миколайчук визначав жанр фільму як бувальщина-небилиця. Розповідь проглядалась крізь призму міфу. Її можна було сприймати і як реальне життя українського села 1920-х, і як іронію над сприйняттям цих подій сучасниками.
Фільм продовжує традицію українського поетичного кіно, і водночас обігрує саму тему існування минулого в нових умовах.
Про 5 українських режисерів, які тримають сучасність за бороду, дізнайтесь тут.